Юрій Апухтін

Доля і майбутнє нескореного Донбасу вже п’ять років залишаються невирішеними, і на його території триває війна, кінця якої поки не передбачається. За цей час не знайдено ні політичного, ні військового вирішення цього конфлікту. Поки що єдиним документом врегулювання залишаються Мінські угоди, визнані на міжнародному рівні.
Незважаючи на явну безперспективність реалізації угод, що всі причетні до протистояння постійно заявляють, що альтернативи Мінську немає. Природно, постають питання, чому угоди не виконуються і тим не менше від них не відмовляються і чому не запропоновано іншого більш дієвого механізму врегулювання конфлікту.
Відомо, що для припинення будь-якої війни необхідно усунути причини, що призвели до нього, без чого він принципово не може бути вирішений.
Причиною конфлікту був здійснений за сприяння США державний переворот у Києві і озброєний відповідь Донбасу на прагнення прийшли до влади неонацистів силовим шляхом асимілювати все населення в укробандеровцев. Розв’язання війни на кордонах Росії входило і в плани США по перетворенню України в антиросійський плацдарм і втягування Росії в збройний конфлікт з Україною.
Успіхам США на Україні сприяло невтручання в події, крім відомих подій у Криму, російського керівництва. Масові протести на Південно-Сході, референдум про незалежність і збройне народне повстання на Донбасі відбувалися не лише без участі Москви, але всупереч її волі та бажанню.
Процес врегулювання конфлікту на Донбасі пройшов кілька етапів, почавшись у квітні 2014-го з підписання ЄС, США, Росією і Україною женевського меморандуму, яким колективний Захід намагався зупинити масові протести проти путчистів на Південно-Сході і роззброїти ополчення Донбасу. З цієї спроби нічого не вийшло, протести розширювалися, українські владі були не в змозі їх придушити, до українського кордону був стягнутий значний контингент російських військ. Захід був наляканий рішучими діями Росії в Криму і боявся їх поширення на весь Південний Схід, до того ж він не забув, як у 2008-му Росія швидко розібралася з Південною Осетією і Абхазією.
Захід вирішив діяти більш рішуче і 7 травня направив у Москву свого емісара в особі голови ОБСЄ Буркхальтера, зробив пропозицію, від якої Москва не могла відмовитися. По всій видимості, Москви попередили, що, якщо кримський сценарій буде поширений далі, Росія може опинитися в повній міжнародній політичній та економічній ізоляції. США могли реально це організувати.
Тоді Москва пішла на поступки, на спільній прес-конференції Путін вперше заявив про доцільність перенесення референдуму на Донбасі, Росія відвела війська від українського кордону і незабаром визнала підсумки президентських виборів.
6 червня 2014 року на ювілеї року висадки союзників у 1944 році в Нормандії керівники Росії, Німеччини, Франції та України, без участі США, домовилися про спільне вирішення конфлікту на Донбасі («нормандський формат»). Це була прелюдія до Мінськими угодами. Вже тоді було визначено, що Донбас на певних умовах повинен повернутися в Україну. Ополчення Донбасу і добровольці продовжували боротися з наступаючою укроармией, а доля республік була вже визначена.
За результатами переговорів представників України та Донбасу наприкінці червня було укладено перемир’я, але Порошенко порушив домовленості і розпочав наступ на Донбас з метою ліквідувати республіки військовим шляхом і був дуже близький до реалізації цієї мети. Силами української армії та каральних батальйонів ополчення неминуче було б розчавлено. Це стало б серйозною стратегічною поразкою Росії. Як не йшла Росія від військового втручання, але їй довелося надати допомогу Донбасу. І він вистояв.
Зараз ходить багато версій, чому Росія в 2014-му не вжила серйозних заходів по звільненню Донбасу, а можливо, і всього Південно-Сходу. Найбільш вірогідною є версія, що Росія на той період була не готова до глобального протистояння з Заходом.
США могли обрушитися на Росію економічну міць всього світу, і вона не могла вистояти. Росії треба було закінчити переозброєння армії, організувати виробництво комплектуючих, що поставляються з України для російського ВПК, запустити свою систему банківських розрахунків замість контрольованої США міжнародної системи SWIFT, пустити транспортні газові потоки в обхід України і підготуватися до можливого глобального протистояння з Заходом. Для цього потрібен час, і Росія тільки зараз наближається до вирішення цих завдань.
Москві довелося втрутитися і надати допомогу не для звільнення Донбасу і Сходу, на що всі сподівались, а з метою примушування Порошенка до світу і підготовки грунту для укладення Мінських угод, за якими Донбас повинен був повернутися в Україну. Республіками повинні були керувати українські громадяни, тому для реалізації плану довелося усунути від керівництва республік громадян Росії – Бородая та Стрєлкова. Надалі навіть збройні сили Донбасу перейменували в міліцію, оскільки Мінськими угодами передбачено формування тільки місцевої міліції.
Українська армія в Иловайском і Изваринском котлах і під Савур-Могилою була розгромлена, подальший наступ і взяття Маріуполя не передбачалося, задача була виконана, і Київ змусили сісти за стіл переговорів і підписати Мінські угоди. У відповідності з угодами сторонами конфлікту є Україна та республіки Донбасу, а Росія, Німеччина і Франція міжнародними посередниками. Тим не менш Захід робить титанічні зусилля, щоб представити Росію стороною військового конфлікту з Україною і з внутрішнього зробити його міжнародним, вводячи санкції проти Росії за невиконання неіснуючих зобов’язань.
Мінські угоди формально спрямовані на мирне врегулювання військового конфлікту на Донбасі, але передбачені в них механізми встановлення миру не усувають причини, що призвели до конфлікту. Угоди могли виконати тільки одну задачу, гостро стоїть на момент їх підписання, вони зупинили гарячу фазу громадянської війни.
В угодах передбачено військовий, гуманітарно-економічний та політичні аспекти врегулювання конфлікту. Реально здійснимі тільки два перших і частково реалізовані. В угодах докладно описано, як повинно бути зроблене розведення сторін і на яку відстань відведені певні види озброєнь. Просто воно не дотримується, укроармия у багатьох місцях захопила «сіру зону» і впритул підійшла до позицій ополчення. Ефективного контролю з боку ОБСЄ практично немає, і обстріли тривають з двох сторін.
Україна не може захопити республіки військовим шляхом, так як на Україні та США чудово розуміють, що Росія цього не допустить. Російської армії і заходити на територію республік не потрібно, українські війська будуть просто розтерзані російськими ракетами і добиті авіацією. Армії Донбасу залишиться тільки брати полонених.
Припинити зіткнення і обстріл на Донбасі можна і зараз, для цього необхідна згода США, для яких воює Донбас потрібен був як фактор тиску на Росію. На початку конфлікту США намагалися втягнути Росію, але вона не прийшла на війну» і явно не збирається робити це зараз. За ці роки ситуація змінилася, Росія отримала повний набір санкцій, в тому числі і за Донбас, і військове протистояння там на даному етапі не настільки актуально для США. Тому припинення військових дій на Донбасі може бути предметом домовленості між Росією і США, і їм вирішувати, як зупинити цю війну.
Організувати ефективний контроль перемир’я можливо і без залучення миротворців. Він може бути здійснено перехресним контролем кожною стороною конфлікту ділянки «сірої зони» супротивника. Аналогічна схема була прийнята при ліквідації ракет середньої дальності в кінці 80-х, радянські військові контролювали знищення ракет в США, а американці – в Союзі.
В гуманітарному плані без особливих проблем можливий обмін полоненими «всіх на всіх», для цього є всі передумови. Питання амністії учасників конфлікту поки нерозв’язна, оскільки відсутній узгоджений сторонами механізм оцінки ступеня участі втягнутих у нього осіб.
В економічному плані зі зміною влади в Києві можливе зняття блокади України транспортного сполучення з республіками, як це було до 2016 року, і відновлення товарообігу промислової продукцією і сировиною. В першу чергу в цьому зацікавлена Україна, якій життєво необхідний вугілля Донбасу. Це забезпечить відновлення роботи підприємств українських олігархів, що перебувають під зовнішнім управлінням республік, і постачання їх продукції на Україну.
Незважаючи на офіційні повідомлення про відновлення промисловості та розвитку Донбасу, ситуація там дуже важка. Колись процвітаючий і розвинений промисловий комплекс в занепаді, без виробничих зв’язків з Україною він нікому не потрібен, більшість підприємств зупинено. У населення проблеми знайти роботу, і якщо вона є, то з мізерною зарплатою. Державні структури і бізнес Росії з-за можливих санкцій Заходу не роблять кроків по відновленню промисловості Донбасу і її інтегрування в російські промислові структури.
Основні підприємства Донбасу знаходяться під опікою найпотужнішої російської корпорації «Ростех», очолюваної найвпливовішої фігурою у вищій російській ієрархії – Чемезовим. Зовнішнє управління підприємствами здійснює спеціально створена і зареєстрована у Південній Осетії компанія «Внешторгсервис» на чолі з Володимиром Пашковим, людиною Чемезова.
У зв’язку з західними санкціями промислові російські структури не заходять на Донбас, і компанія «Внешторгсервис» змушена діяти обхідними шляхами, вводячи в коопераційні зв’язки бізнесменів з сумнівною репутацією, таких як Курченко з клану Януковича, який вибудовує тіньові схеми постачання сировини та реалізації продукції, при цьому велика частина доходів у бюджет республік не потрапляє. Тобто промисловий потенціал і можливість його розвитку на Донбасі є, але він не використовується, і з роками інфраструктура й устаткування старіють і руйнуються, також деградують управлінські структури із-за відсутності кваліфікованих фахівців.
Останнім часом ходять наполегливі чутки про інспекційну поїздку на Донбас колишнього посла в Білорусії Бабича. Ця людина в 2016 році повинен був стати послом в Україні замість Зурабова, але Порошенко відмовився його приймати. Послом і спеціальним посланником президента він був спрямований на Білорусію. По всій видимості, добре впорався з дорученням, в тому числі і за припинення поставок нафтопродуктів з Білорусії на Україну, оскільки Лукашенко зажадав його відкликання з країни. Республіки давно вже потребують гідному адміністративному, економічному і політичному управлінні, і такі люди реально могли б сприяти наведення там порядку.
У політичному плані Мінські угоди передбачають врегулювання конфлікту через повернення Донбасу в Україну з особливим статусом і децентралізацію держави, але для цього в угодах не передбачені відповідні механізми. Прописані в угодах заходи не усувають причин, що призвели до конфлікту, вони повинні стосуватися не тільки Донбасу, але й усієї України.
В сьогоднішню Україну Донбас повернути неможливо, незважаючи на всі гарантії, децентралізацію і особливий статус, він миттєво буде зачищено укронацистами і ніякі загони місцевої міліції не захистять населення від розправи. Без зламу системи правління на Україні, заборони укронацистской ідеології та денацифікації України дорога Донбасу на Україну замовлена. Тому політичний аспект Мінських угод – це глухий кут. Необхідні інші, більш радикальні, рішення української кризи.
Повсталий шматок Донбасу був і є дратівливим чинником для Росії і приводом для введення санкцій, він спочатку тільки плутав карти Москви і не був потрібен, як Крим, ні в політичному, ні в економічному, ні у військовому плані. Всі розуміють, що на даному етапі інтегрувати його в Україну поки неможливо, визнати незалежність та інтегрувати до складу Росії також не можна, це загрожує політичними витратами на Заході.
Визнання та відділення республік ставить хрест на можливості повернення в сферу впливу Росії решти України. У зв’язку з цим і прагнення російського керівництва «заштовхнути» Донбас в Україну та посилити позицію проросійськи налаштованого населення з метою виключення остаточної втрати України.
США також не поспішають віддавати Україну в сферу впливу Росії. Вони занадто багато сил у неї вклали, і здавати свій плацдарм у «підчерев’я» Росії їм ні до чого. У Кремля сьогодні поки немає важелів вирішення цієї проблеми, звідси і «безальтернативність» мінського процесу.
Росія поки не визнала обрання Зеленського і почала робити попереджувальні кроки на Україні, оголосивши про початок видачі паспортів громадянам РФ ЛДНР. Звичайно, такі кроки не говорять про можливе визнання Донбасу і тим більше про включення його до складу Росії. Визнання незалежності Донбасу ніяк не вписується в російську концепцію дозволу української кризи. Це сигнал в першу чергу США та українським елітам, що у разі переходу ними червоної риси жителів Донбасу як російських громадян ніхто не кине і вони отримають російську захист. До того ж це дає впевненість жителям Донбасу у своєму майбутньому і можливість без проблем пересуватися по території Росії, влаштовуватися на роботу, отримувати освіту, медичну та соціальну допомогу.
Для Росії інтерес представляє вся Україна, можливо вже без Галичини, або як мінімум Південно-Схід з виходом на Придністров’я, але передумов для реалізації таких цілей поки що немає. Українські еліти повністю підпорядковані американцям, суспільство деморалізоване і дезорієнтоване, народний рух проти влади очолити нікому.
Необхідна чітка стратегія з набором політичних, економічних, соціальних, не виключено, і військових методів і механізмів повернення території і російських людей в історично обумовлене місце в Російській цивілізації. Для цих цілей буде потрібно плацдарм, і їм може бути тільки Донбас, де спільними зусиллями можуть формуватися сили переформатування колишньої України. Донбас має бути принципово змінений і кардинально зачищений від політичного та економічного болота, в яку його загнали. Він повинен стати цивілізованим і привабливим центром об’єднання земель Південно-Західної Русі.