— Україна в 1918 р. Продовження цього і ось цього постів.
Отже, про що мова? У 1917 р. з’явилася українська автономія, що перетворилася потім в «державність». Державність саме в лапках, тому що українські політики, ні тоді, ні сьогодні не знали ціну словам і справам. Словами вони лише роздратували, відштовхнули цілі верстви населення власної країни, а на ділі не могли впоратися ні з однією з проблем свого часу: мародерствующими бандами солдатів колишньої імператорської армії, аграрними заворушеннями і більшовицьким сепаратизмом на Донбасі і в Харківській області.
В результаті, надісланої на Україну жменьці червоногвардійської сволоти без будь-яких проблем удалося розтоптати «державність» соціал-патріотів Центральної Ради. Звинувачувати за це Кремль все одно, що звинувачувати шакала в поїданні падали, а не в мирному пощипуванні травички — справа нескладна, але абсолютно безглузде. Падіння УНР можна було б назвати навіть комічною, якби не наслідки: і для українських «патріотів» і для російської/російськомовного населення. Якщо українці його тільки дратували (слова, слова), то червоні залили Київ кров’ю, причому почали саме з росіян — з тих же офіцерів та іншої «буржуазної інтелігенції». На черзі було село, але тут Україні нечувано, просто неймовірно пощастило з міжнародною кон’юнктурою (відносно, звичайно, щодо свого часу).
Не мало свого кута «уряд» Ради знайшло притулок у Брест-Литовську: на якийсь момент інтереси провідних Світову війну Центральних держав і українців збіглися. Українці хотіли незалежного державного розвитку, німці та австро-угорці сподівалися отримати доступ до продовольства. Це був союз не по любові, але завдяки взаємовигідного обміну: у кайзерів було військо, у Ради — вивіска «законного» (скажімо так, більш законного ніж більшовицькі комісари) уряду. Так Україна отримала почесне місце першої держави, закінчила свою участь в ПМВ мирним договором.
Більшовикам довелося на деякий час відступити — як і у випадку з Прибалтикою або Фінляндією. Троцький загрожував фінам башкирської кіннотою, а українцям донбасько-криворізькими пролетарями, але в 1918 році всім цим народам випав шанс отримати можливість побудувати державність під захистом німецьких дивізій. Від Центральної Ради було потрібно лише одне — продавати Центральним державам хліб і не втрачаючи часу почати нарешті будівництво української держави. Замість цього її міністри зайнялися чим завгодно, тільки не дійсною роботою. Знову полилися слова, слова і слова, як ніби жалюгідний приклад керенщины нічому не навчив українських соціалістів.
Нарешті, після того, як при потуранні Ради українське село остаточно увійшло в напіванархічне стан, фактично випавши з економічного життя країни, терпіння Центральних держав вичерпалося. Останньою краплею стала «дрібниця» з викраденням київського банкіра, веде фінансові справи з німцями — раптово стало очевидним, що український уряд представляє собою гримучу суміш відірваних від життя соціалістичних — наївно-націоналістичних теоретиків і самих звичайних кримінальників. Німці поставили на колишнього генерала російської служби, зробивши з нього гетьмана.
Подальші події відомі: недовгий період стабілізації, сменившийся української громадянською війною і відходом німців після листопадового перемир’я 1918 р. Українські патріоти чекали у Києві британські дредноути і французькі дирижаблі, але прийшов «червоний лісник» і розігнав всіх — і петлюрівців і махновців, і чорт його знає кого ще.
Після — не в 1930 році, а відразу, в той же рік після остаточної перемоги радянської влади, після вигнання поляків Пілсудського — почнеться голод і завершиться він не скоро. А в 1918 році біженці з Росії не могли повірити своїм очам — такої багатої представлялася їм життя в Україні. І справді, голоду тоді ні українське село, ні місто не знали.
Тепер, увага, питання — що повинні були робити українці в 1918 році? Вони повинні були молитися якщо не за перемогу німецької зброї, то хоча б за те, щоб фронт між Ла-Маншем і швейцарської кордоном протримався якомога довше. Вони повинні були робити все, що завгодно — тільки не те, що зробили насправді. Я не прихильник концепції «загальної провини» — мені вона здається виключно політизованою, необхідною лише дипломатам і політикам і не має до реальності ніякого пояснення. Але.
Але, звичайно, в 1918 році українські селяни не хотіли продавати хліб за гетьманським або німецьким розцінками, за незрозумілі марки і т. п. Звичайно, не хотіли вони й повернення поміщика (разом з його продуктивним помещчьим господарюванням) — вони взагалі нічого не хотіли і держави, з його поліцією, податками та іншими повинностями теж. У селян були гвинтівки, прихоплені з фронту і невеликі надлишки зерна, прекрасно вживаються в самогоноварении. Навіщо їм ця перемога Людендорфа? Цей гетьман у Києві? Взагалі, «міські»?
І вже, звичайно, нікому з них і їх дітей і в голову прийти не могло, що голод і канібалізм двадцятих-тридцятих років — це розплата за привольную життя в 1917-1918 рр. Легко ж їм було гнути слабку гетьманську владу або ховатися в лісах від нечисленних загонів німців, але прийшли зовсім інші люди і взяли селян у такий оборот, від якого не втекти, не сховатися, не сховатися. Тут вже було не до низьких цін — довелося їм вбивати і їсти своїх дітей. А хто вижив, хто уцілів — ті працювали за трудодні. За «нічого». Тому що «загальної провини» немає, а «спільна біда» — є. Як і наслідки у всякого рішення.
А в історії залишилася радянська трактування: полчища австро-німецьких військ, які стали грабувати Україну разом з маріонетковим гетьманом — і протистоять їм червоні герої, начебто товариша Щорса, пам’ятник якому досі прикрашає Київ. Добре б його доповнити, пам’ятник — присобачити до нагородних галіфе легендарного командира пару недоварених дитячих голів, прямо з часів Голодомору. Так сказати історична спадкоємність — дії та наслідки. Так воно чесніше, а то виходить чистий сюрреалізм: при «окупантів» голоду не було, а прийшли визволителі — і «як пороблено».
Ну а тепер до фотографій.
Джерело: http://pravdu.com.ua/
