При Гітлері радянським громадянам в окупації платили пенсії: чоловікам від 60 років, жінкам — від 55. Посібники покладалися також інвалідам, ветеранам та біженцям.
Політика Гітлера щодо слов’янських «унтерменшів» була винищувальної: для підкорених слов’ян нацисти відводили роль рабів, трудяться на благо німецьких колонізаторів. Зрозуміло, ця задача не афішувалася, а під час війни німцям доводилося йти на деякі хитрощі, щоб спробувати прихилити до себе населення СРСР або, щонайменше, знизити його настрій на опір. Для цього працювала пропаганда, объявлявшая метою німецького «натиску на Схід» (Drang nach Osten) позбавлення Європи і Росії від «жидо-більшовизму».
У ході війни на окупованих німцями територіях (більше 8%) виявилося більш 80 млн радянських громадян (тобто більше 40%). І з ними, як вважали деякі з числа загарбників, не можна було зовсім вже не рахуватися, поки Червона армія ще ціла. У промовах, газетах і плакатах пропагандисти акцентували увагу радянського людини на недоліки життя при більшовиках — колгоспи, дефіцит товарів і послуг, голод, антирелігійна політика, політичні репресії. Все німецьке, навпаки, славилось, і насамперед — німецьке правління, «звільнення».
Геть непотрібну гуманність»
У перший час перебували люди, які цьому вірили (людина взагалі не хоче вірити в найгірше), вірили, що з німцями можна домовитися і якось пожити і при них. Життя тривало. На початку періоду окупації німці навіть зробили кілька дій, які повинні були підтвердити декларовані ними благі наміри. По-перше, обіцяли розпуск нелюбимих багатьма селянами колгоспів і дозволили збільшення присадибних ділянок — і подекуди навіть реалізували це на ділі. По-друге, відмінили на кілька місяців податки і дозволили приватну торгівлю, що дозволяло забезпечувати продовольством міста. По-третє, дозволили відновити православні храми. По-четверте, платили зарплати і навіть ввели в містах систему розподілу хліба за картками для безробітних, інвалідів та утриманців, щоб знизити ймовірність голодних бунтів в тилу. Видачі хліба були нерегулярними і маленькими, а сам хліб паршивого якості, але окупанти заявляли, що дбають про народ.
Для себе ж вони давно все вирішили. Генерал-фельдмаршал фон Рейхенау 10 жовтня 1941 р. сказав: «Постачання харчуванням місцевих жителів і військовополонених є непотрібною гуманністю».
Так що фактично народу довелося самому про себе дбати. У містах і на селі розквітала мінова торгівля — городяни міняли на їжу будь-які речі і надавали селянам різні послуги в обмін на продукти. Німці дозволяли — і для пропаганди корисно, і їм не шкодить (все одно все, що потрібно і в будь-яких обсягах можна реквізувати силою).
Цілісної економічної політики окупаційної влади не було. Її вироблення відкладалася до кінця війни. Гітлер в той час ще тільки фантазував: приміром, носився з ідеєю засіяти всю Україну кропивою, яка, як писали німецькі вчені, не бур’ян, а відмінна універсальна культура (і технічна і кормова).
Вся соціально-економічна політика (як і її методи) була «клаптиковою» — непослідовною, безпланової, ситуативною і складається з окремих епізодів, по суті — реакцій на поточні проблеми. А справи в економіці йшли погано. Єдиний вектор, якому все було підпорядковано — це максимальна експлуатація. Як скомандував рейхсмаршал Р. Герінг: «Необхідно вжити всіх заходів до негайного і можливо більш повного використання окупованих областей в інтересах Німеччини».
Військові комендатури і управи в містах і сільській місцевості займалися, в першу чергу, реквізиціями палива, їжі, мастильних матеріалів, іншої сировини та продукції. Крім того, відновлювали і забезпечували роботу інфраструктури військового значення (дороги, електростанції тощо). Досить швидко почалися жорстокості, що склали основний зміст окупаційної політики — трудова повинність, повернення і зростання податків, полювання за людьми, зґвалтування і грабежі, вбивства, примусові роботи і відправка в рабство до Німеччини і т. д. Смоленськ, до прикладу, за час боїв і окупації було зруйновано практично повністю, а майже всі його жителі були викрадені в рабство або вбиті (до моменту звільнення з понад 150 тис. смолян в місті залишилося лише 20 тис.). Ще більше постраждала Смоленська область.
«Німецький більшовизм»
Поряд з усіма звірствами в деяких містах парадоксальним чином існували й елементи політики, спрямованої на «умиротворення» населення, і так вже доставшего «дубину народної війни». Поки одні німці грабували, інші намагалися «подружитися» з жертвами грабежу. Один із способів — допущення соціальних допомог і пенсій для городян. На тлі численних злочинів «турбота про людей похилого віку» виглядала абсолютно фантастично.
Там, де німці запроваджували пенсії, вони намагалися орієнтуватися на радянські норми (мовляв, «ми не гірше більшовиків»). В СРСР пенсійне забезпечення ввели ще у 1920-ті рр. для деяких категорій трудящих (вчителі, науковці) та на окремих підприємствах. Більш або менш впорядкували систему пенсій у 1932 р., тоді ж пенсії і стали загальними. Пенсійний вік встановили для жінок 55 років, для чоловіків — 60 років (при мінімальному трудовому стажі 25 років) [Прим.: до речі, на диво, окупанти фактично зберегли також багато радянські установи, а також радянські паспорти як посвідчення особи і радянські рублі як платіжний засіб окупованих областей, так що правління німців навіть звалося «німецьким більшовизмом»]. У справі пенсійного забезпечення німці теж не стали вигадувати багато нового, лише погано імітували старе.
Ні про які серйозні пенсії мови не йшло. На селі їх не було зовсім (там примушували вибрати старосту, збирали податок зерном та іншими продуктами, зганяли на роботи, — от, як правило, і все). Та й не у всіх містах окупанти ввели пенсії (оскільки, повторимося, соціальна політика на Сході не була уніфікованою). Історики до цієї теми зверталися мало, в основному на рівні краєзнавства, так що більш або менш докладні відомості, отримані з актів місцевих архівів, у нас є лише по декількох містах і областях. Так, відомо, що в самоврядної колабораціоністами «Локотської республіки» (в основному, Брянська обл.) з населенням 580 тис. чоловік на початку 1943 р. були введені пенсії за віком, допомоги по інвалідності, по хворобі, вагітності і для годуючих матерів (все за рахунок восьмивідсоткового податку з зарплат).
Трохи більше завдяки Т. Р. Курбату ми знаємо про систему соціального страхування в окупованому Таганрозі. Там пенсії та допомоги призначалися для громадян, які втратили нормальної працездатності», «постраждалих від більшовицького насильства» (тобто репресовані з політичних мотивів), і «найбіднішого населення міста. Постійну пенсію отримували інваліди, сім’ї без годувальника і люди похилого віку. Ступінь інвалідності визначали лікарі. Інвалідам належало від 100 до 125 рублів щомісяця. Сім’ї без годувальника отримували в залежності від кількості дітей від 75 рублів в місяць (1 дитина) до 100 рублів (2 дитини і більше). 100 рублів в місяць виділялося для людей похилого віку (за радянськими нормами — чоловікам з 60, жінкам з 55 років). Виплати забезпечувалися прибутковим податком з городян (до 10%). Євреї, комуністи і їх сім’ї, родини евакуйованих з більшовиками», сім’ї працівників НКВС і добровольців Червоної армії і флоту не мали права на допомоги.
Схоже виглядала і описана Е. В. Дьякової система соціального страхування в окупованому Харкові. Там пенсії городянам з жовтня 1942 до серпня 1943 рр. виплачував пенсійний підвідділ відділу суспільної опіки міської управи (керували відділом російські та українські колабораціоністи). Місто німці захопили ще в жовтні 1941 р., але те «грошей не було», то ще щось, так що пенсії стали платити лише через рік. До того часу Харків пережив сильний голод, і багато сироти та люди похилого віку померли. На відміну від Таганрога, тут вирішили не забирати пенсію у колишніх комуністів, комсомольців і співробітників ЧК, ОГПУ і НКВД (зате забрали пільги по квартплаті). Звичайно, поза законом стояли євреї.
У Харкові, якщо порівнювати з Таганрогом, пенсійний вік був вищий, більш «сучасним» — 65 років для чоловіків і 55 років для жінок. Виплати покладалися також інвалідам та особам, які відзначилися перед державою і суспільством (останнім аж від 300 до 1000 руб.). Інвалідам розмір пенсії визначили в 135-150 рублів, звичайним пенсіонерам (за віком) — 120 руб.
Коли рішення про виплати було прийнято, населення про нього не поінформували належним чином. До того ж, співробітників управи (всього 16 осіб) явно не вистачало для реалізації завдання виплати пенсій. В результаті люди стояли в чергах за 2-3 дні, і багато без толку. У жовтні 1942 р. пенсію встигли видати тільки 2876 пенсіонерам (26,1% від 11 034 зареєстрованих), у листопаді — 4711 пенсіонерам (34%). Згодом показники не покращилися. У червні 1943 р. пенсію отримали тільки 895 осіб.
Виплачувані суми (100-150 руб.) від прожиткового мінімуму відрізнялися сильніше, ніж Гітлер від матері Терези. У Харкові восени 1942 р. 1 кг хліба на ринку коштував 150-200 рублів, 10 яєць — 65-90 руб., літр молока — 33-42 руб., 1 кг картоплі — 25-45 руб., літр олії — 323-450 руб. В 1943 р. ціна буханця хліба доходила вже до 300 рублів. Зарплати в окупації, теж, до речі, були жебрацькі — 300-700 рублів, рідше більше. Тому і товарно-грошові відносини повсюдно змінювалися натуральним обміном. Нацистські пенсії не могли нікому серйозно допомогти, а значить, не могли досягти своєї мети — появи симпатії до окупантів.
Податки (подушний в 120 рублів в рік для всіх громадян від 18 до 60 років) німці збирали куди ефективніше, ніж виплачували допомоги. Правда, як пише Б. Н. Ковальов, від податку звільнялися інваліди, біженці без доходу, безробітні та етнічні німці. Ефективно і стягувався прибутковий податок (від 0 до 10% від зарплати залежно від її розміру). Навіть багато щирі колабораціоністи, які сиділи в горуправах і комендатурах, з часом відвернулися від німців, побачивши їх нелюдську політику на Сході.
Жорстока окупація закінчилася в листопаді 1944 р. Слідом німців з їх «пенсіями» та іншими проявами «визвольної» політики летіли тільки кулі і прокляття радянських воїнів.
