Історія життя воістину легендарної особистості — Олександра Маринеско, який по праву вважався кращим радянським підводником Великої Вітчизняної війни і був героєм і одночасно порушником військової дисципліни, обожнюваний підлеглими і нелюбимий флотським начальством. У продовження посту я розповім вам, як в оповіданнях про нього химерно сплітаються правда і легенди.

Легенда № 1: Марінеско з ранніх років бачили героя, у службовій характеристиці в молоді роки нібито було написано: «готовий до подвигу».

Важко уявити таку фразу в офіційному документі. Насправді було написано «Здатний нехтувати особистими інтересами для користі служби». Письменник Олександр Крон, один Маринеско і автор книги про нього «Капітан далекого плавання», навів цю цитату з службової характеристики і обмовився, а треба б написати: «Готовий до подвигу». Фразу підхопили, і вона пішла гуляти по просторах Інтернету.

Легенда № 2: Гітлер оголосив Марінеско особистим ворогом після потоплення в січні 1945 року лайнера «Вільгельм Густлов».

Насправді документальних підтверджень цьому немає. Німецька преса про загибель корабля не повідомляла, щоб не сіяти панічних настроїв. У той же час відомо, що фюрер брав участь у спуску побудованого в 1937 році лайнера на воду. До війни «Вільгельм Густлов» був круїзним теплоходом для членів організації «Сила через радість», у фашистській пропаганді лайнер використовувався як символ нового способу життя в Німеччині. В роки 2-ї світової корабель перетворили на плавучу базу для підготовки підводників. Після потоплення «Густлова» одна зі шведських газет повідомила, що на теплоході перебувало 3700 німецьких підводників. За пізнішими даними на ньому пливло близько тисячі офіцерів і курсантів німецького підводного флоту.
У вітчизняній літературі потоплення «Вільгельма Густлова» було названо «атакою століття». А сам лайнер став найбільшим судном, потопленим радянськими моряками в роки війни.

Легенда № 3: Військовий злочин

Марінеско потопив лайнер «Вільгельм Густлов», на якому знаходилося також близько дев’яти тисяч біженців, жінок, дітей, людей похилого віку, більшість з них загинуло. Це одна з найбільших за кількістю жертв катастроф за всю історію світового флоту. Однак транспортні судна противника протягом другої світової війни були основною метою підводного флоту всіх країн. Більшість істориків сходяться на тому, що оскільки «Вільгельм Густлов» був військовим транспортним, а не санітарним судном, у такій ситуації підводники мали всі підстави його атакувати.
Торпедуючи корабель, підводники не знали, хто знаходиться на борту, але бачили, що судно йде в конвої під охороною. Марінеско на вскидку визначив його водотоннажність — 20 тисяч тонн. Насправді, виявилося більше — 25 484 тонни.

Легенда № 4: підводним човном З-13, коли вона потопила «Густлов» командував не Маринеско, який нібито відсипався після п’янки, а помічник командира Ефременков.

Цією «сенсацією» з читачами поділилася ще в 60-ті роки одна з радянських газет. Тоді ж вона була спростована. Сам Ефременков, який служив з ним і на попередній човні «Малятку», лаври Марінеско собі ніколи не приписував.
Є докладні спогади того бою, написані зі слів членів екіпажу, підводний човен користуючись поганою видимістю через снігопад і негоди кілька годин в надводному положенні переслідувала лайнер, і коли зайняла ідеальне положення для торпедної атаки, обстріляла німецький корабель. Три торпеди потрапило в ціль, при чому одна — в машинне відділення. Потім З-13 продовжила похід і потопила ще один транспортний корабель «Генерал фон Шойтлебен» (14 тисяч тонн).

Легенда № 5: Марінеско образився, що йому не дали звання Героя Радянського Союзу.

Почасти так і було. Образився, але не тільки за себе. Капітана представили до найвищої нагороди, але дали тільки орден Червоного прапора. Разом з капітаном заслужених нагород втратив і весь екіпаж. Як згодом розповідали флотські начальники, якби це зробив хтось інший, йому б точно дали «героя».
В останній бойовий похід навесні 1945 на човні Марінеско поплив командувача підводним флотом контр-адмірал Стеценко. В поході 16 разів З-13 піддавалася бомбардуванням і атак німецьких підводних човнів. Після походу контр-адмірал єдиний з екіпажу отримав нагороду — орден «Нахімова», а на Марінеско написали нищівну характеристику: «командир підводного човна не намагався шукати і атакувати противника». По суті, підводника травило флотське начальство. Командир легендарної до того часу на Балтійському флоті підводного човна запив. Коли його розжалували з позбавленням звання капітана 3-го рангу і хотіли перевести на нижчу посаду, Олександр Маринеско взагалі вважав за краще звільнитися з ВМФ.

Легенда № 6: Після війни Марінеско був засуджений за крадіжку.

У 1947 році суд визнав колишнього моряка, який працював завгоспом у НДІ переливання крові в Ленінграді винним у крадіжці і засудив до трьох років позбавлення волі. Всі біографи сходяться в тому, що Марінеско обмовив директор цього інституту хтось Кухарчик, сам згодом засуджений за розкрадання, в яких моряк брати участь відмовився. Марінеско поставили в провину, що він розвіз списаний торф з інститутського подвір’я по домівках співробітників (з дозволу, до речі, директора) а собі взяв з горища списану ліжко. Сам моряк пояснював, що у нього в родині був маленький дитина, якій ніде було спати, ліжко він взяв тимчасово і потім мав намір повернути.
При судовому розгляді прокурор відмовився від обвинувачення, а народні засідателі написали окрему думку. Тим не менш, справу розглянув інший склад суду і Марінеско відправили на Колиму. В ешелоні він разом з іншими військовими моряками бився з кримінальниками і колишніми поліцаями. На щастя, для себе, у Магадан Маринеско не потрапив. Виручили морські навички. Спочатку працював бригадиром вантажників в Ванинском порту, потім аж до звільнення помічником директора рибзаводу.

Легенда № 7: Всі подвиги Марінеско вчинила, порушуючи накази командування, і йому просто щастило.

Насправді Марінеско був людиною, яка вміла піднятися над обставинами, вважалося, що підводний човен не може атакувати від ворожого берега. Він так робив: після торпедування при переслідуванні йшов до місця потоплення судна, підводний човен там не шукали. З-13 з нещасливим номером стала єдиною з радянських підводних човнів цієї серії на Балтиці, яка вціліла до кінця війни, не була потоплена.
Сам Марінеско з приводу везіння, яким йому кололи очі, раз згадав слова Олександра Суворова «Раз пощастило, два пощастило, залиште що-небудь і на моє вміння».
З приводу особистості Маринеско і сьогодні не вщухають суперечки, і вона до цих пір, через півстоліття після його відходу з життя (помер від раку в 1963 році, напівзабутий) притягує до себе. Розгадка в його важкій долі, солдата, не збирався воювати: він мріяв бути капітаном далекого плавання. Військовому морякові, неоцененному за життя, звання Героя Радянського Союзу було присвоєно лише в 1990 році. Але все-таки присвоєно. Справедливість восторжествувала, хоча й запізно.

Звідси