Пожежа в районі Донецького аеропорту, 26 травня 2014 р..
Моїй групі наказ висуватися надійшов близько 9 ранку, – продовжив свою розповідь Антон Т. – Форма одягу бойова, їдемо в аеропорт на підкріплення своїм хлопцям. На двох «Камаз», в складі групи «Крим». Ми думали, що в аеропорту вже щосили йдуть бойові дії, вибухи, стрілянина. Але приїхали – а там усе спокійно. Насправді термінал був захоплений нашими без єдиного пострілу. Хлопців провели через підвали: в службу безпеки, яка підпорядковувалася СБУ, виявилися свої люди. Коли ми розосередилися по позиціях, нам сказали, що ведуться якісь переговори з тією стороною. А насправді приїжджали журналісти, їм показували наших бійців, їх позиції на даху і в будівлі терміналу, хто де розосереджений. Я тоді ще не розумів всієї дивацтва такій ситуації, вже потім більш досвідчені хлопці пояснили, що це означало і чим це загрожувало.
Через годину, як тільки територію аеропорту покинули журналісти, простір повітряної гавані розірвали удари з повітря українських ВПС. Влада Києва воліли знищити новенький аеропорт Донецька, атакуючи нечисленний легкоозброєний загін добровольців штурмовики СУ-25, вертольотами Мі-24, а з землі – зенітними знаряддями і гранатометами.
«Моя позиція була на багатоярусної парковці через дорогу від нового терміналу, – згадував Антон Т. – Як раптом з цього паркінгу прийшов перший удар з повітря – прилетіла ракета з одного з українських Су. З нами перебував командир однієї з груп, позивний «Рос», Ярослав, кримчанин, беркутівець (він загине пізніше, в грудні). «Ріс» почав телефонувати з командуванням операції, мовляв, що відбувається, якісь переговори? По нас авіація б’є! Після чого він дав команду збирати пацанів для організації захисту аеропорту. Я побіг по паркінгу до командира свого штурмового відділення, мовляв, так і так. Але він нам звелів відступати з аеропорту. Я ще перепитав – ти впевнений? У підсумку «Рос» зі своїми пішов у будівлю нового терміналу, а ми почали відступати в «зеленку». Пробираємося через зелені насадження, йдуть обстріли, щільний вогонь з українських вертольотів по даху аеропорту. Тоді вже з’явився у наших один «двохсотий» і один тяжко поранений. І ми в «зеленці» втратили одного – харків’янина, мого земляка. Так званий «командир», коли все це побачив, кинув нас і втік. Ми кілька годин лежали під обстрілом, потім самі прийняли рішення вибиратися з «зеленки». Я встав першим, за мною – мої товариші, імен не називаю, тому що у них потім вийшло повернутися в Харків. В підсумку ми з горем навпіл пробралися назад в паркінг. Звідти – в будівлю аеропорту».
Первый бой за Донецкий аэропорт: Жертвенный подвиг добровольцев украина
«Коли заходили, з-за того, що були недосвідчені, мало не потрапили в халепу. Я по дорозі, коли дорогу перебігали, виявив СВД (снайперську гвинтівку Драгунова) в припаркованому автомобілі, ну і прихопив з собою. Я ще не знав, що коли заходиш до своїх – треба обов’язково магазини витягувати. Нам відразу – хто такі? Боєць з позивним «Граніт» побачив нашивки з георгіївськими стрічками, давай нас розпитувати. Я сказав, що командир відділення нас кинув, що ми прийшли допомагати. Нас пропустили, вказавши, мовляв, магазини в наступний раз отстегивайте, коли до своїх заходьте. Підійшли ми до командира групи «Іскра», царство йому небесне. Він сказав: поки чекайте вказівок.
Я пішов у медпункт, там виявилися мої близькі друзі з Харкова, завдяки яким потім багато з другого «КамАЗа», в якому вивозили поранених, вижили. Я почав їм допомагати. А потім надійшов наказ виїжджати з аеропорту. Ми хотіли дочекатися темряви, все-таки в темряві легше прориватися, але в підсумку перша машина з «Іскрою» виїхала і прийняла вогонь на себе. Я їхав у другому «Камазі», який вивозив поранених. У мене була позиція – другим за кулеметником по лівому борту. Ми мчимо, в нас стріляють, ти теж намагаєшся відстрілюватися з двома магазинами, швидко перезаряджаючи. І тут я почув: першого «Камазу» більше немає. Всі «двохсоті». А я ще навіть не розумів, що це таке – «двохсоті».
Первый бой за Донецкий аэропорт: Жертвенный подвиг добровольцев украина
Труни з тілами ополченців, які загинули в бою за Донецький аеропорт..
За словами Антона Т., вийшло, що під розстріл вони «потрапили від своїх»:
Надійшла інформація, що ми нібито перебуваємо у трьох кільцях оточення: ЗСУ, «правосеки» і «Айдар». А по факту не було ніякого оточення. Хлопцям же (з бригади «Схід» під командуванням Ходаковського – прим. ред.), які сиділи в «зеленці», було сказано, що з аеропорту прориваються два «КамАЗа» «правосеков» – зачистити! У результаті сталася ця трагедія. Нам пояснили, що це був «дружній вогонь». Але на мій особистий погляд, це була підстава. 26 травня – адже це були вже не перші випадки смертей в Донбасі. Але вперше це відбулося в такому масштабі… Я вже потім зрозумів, що ми були інформаційної «картинкою» для світових ЗМІ, мовляв, ось докази, що Росія – окупант. Мене поранило, я лікувався в госпіталі. І поступово прийшло усвідомлення, що без дивацтв, а можливо, і зради в цій трагедії не обійшлося.
Меморіал пам’яті полеглих бійців-добровольців
Аліні Семиниченко довелося проводити на Донбас відразу трьох своїх близьких друзів. Олександра Морозова дівчина знала з 11 років, хлопця брали в її родині як рідного. Аліна завжди вважала його братом. З Олександром Власовим і Миколою Леоновим вона познайомилася за рік до початку військових дій. Як вона згадує сьогодні, усіх трьох надломила Одеса: раптово вони прийняли рішення йти добровольцями в Донбас. Аліна намагалася їх зупинити, але розуміла, що її друзі — справжні воїни.
Останній раз вона бачила хлопців 25 травня по телевізору на мітингу в Донецьку. Увечері наступного дня дівчина з жахом дізналася друзів на тих самих льодових душу кадрах з моргу, жорстоко розтиражованих усіма новинними ресурсами. Кому була вигідна саме така братовбивча бійня, більше схожа на підло зрежисовану пастку? Поки що чіткої відповіді на це питання немає, але кожен може скласти свою думку, критично вивчивши відкриті джерела в інтернеті.
39 імен російських воїнів-добровольців викарбуване на меморіальній дошці, присвяченій пам’яті загиблих у першому бою за Донецький аеропорт. Меморіал встановлений на території храму подвір’я Свято-Троїцької Сергієвої Лаври на честь Корсунської ікони Божої матері в селі Глинково Сергієво-Посадського району. Тепер щороку в травні сюди приїжджають на літургію всі, хто пам’ятає про трагічний день 26 травня 2014 року.
Первый бой за Донецкий аэропорт: Жертвенный подвиг добровольцев украина
Всеросійська громадська організація «Бойове братство» вручає Наталії Єфремової пам’ятну нагороду за загиблого сина. Фото: Телеканал «Царьград»
Наталія Єфремова розповіла Цесарограда про те, як родичі створювали меморіал:
Адже навіть ніяких списків бійців тоді не залишилося. Ми дві доби билися в Ростові біля стін госпіталю, я навіть не розуміла, може, нам потрібно бути не тут, а в Донецьку. Ми нічого не знали. Мама одного з бійців, Ігоря Кокошникова, потім шукала свого сина півтора року. Він помер від поранень у госпіталі Донецька 27 травня, але його переплутали і поховали на Україні. Ми шукали в інтернеті, збирали інформацію про наших хлопчиків по крихтах. І знайшли ще кілька людей чеченців. Вирішили їх теж увічнити, тому на дошці є кілька мусульманських імен. Встановити пам’ятну дошку в селі Глинково допомогла Всеросійська організація ветеранів «Бойове братство». Вони написали лист-клопотання владиці, наміснику Троїце-Сергієвої Лаври, щоб дозволили розмістити меморіал. У цьому храмі читається цілодобово неусыпаемый Псалтир з іменами наших хлопчиків, на кожній літургії вони поминаються. Люблять там наших хлопців і пам’ятають.