В’язні Маутхаузена
«П’ятнадцятирічні хлопці з гітлерюгенду хвалилися один перед одним — хто з них більше вбив беззахисних людей. Один дістав з кишені і показав приятелеві зв’язку відрізаних вух — обидва засміялися. Один фермер знайшов у себе росіянина, який ховався в хліві з вівцями, і вдарив його ножем — чоловік бився в конвульсіях, а дружина вбивці роздряпала вмираючому особа. 40 трупів склали на вулиці села Рід-ін-дер-Ридмаркт з вспоротыми животами, виставивши назовні статеві органи: дівчини, проходячи повз, сміялися». Читаючи архів концтабору Маутхаузен, мені (який побував в Афганістані, Іраку і Сирії) доводилося робити перерви, щоб заспокоїтися, — кров холоне в жилах, коли дізнаєшся, що добропорядні австрійські селяни виробляли втекли з радянськими військовополоненими всього за 3 місяці (!) до Перемоги. І лише одна-єдина жінка в Австрії, багатодітна мати Марія Лангталер, ризикуючи життям, сховала в’язнів Маутхаузена. А четверо її синів в цей момент воювали на Східному фронті…
«У вас немає Гітлера»
В ніч з 2 на 3 лютого 1945 р. з Маутхаузена був здійснений наймасовіший в його історії втечу. Одна група ув’язнених блоку № 20 закидала вишки з кулеметниками камінням і живцями від лопат, друга мокрими ковдрами і тілогрійки замкнула електричне огорожу. 419 полонених радянських офіцерів зуміли вирватися на свободу. Комендант табору, штандартенфюрер СС Франц Цирайс закликав населення навколишніх сіл взяти участь у пошуках втікачів: «Ви ж пристрасні мисливці, а це значно веселіше, ніж ганяти зайці!» Старики і підлітки об’єдналися з СС і поліцією, щоб ловити по лісах і по-звірячому вбивати ледве тримаються на ногах від голоду й морозу людей. За тиждень загинули майже всі втікачі. Врятувалися лише 11 чоловік, двох з них — офіцерів Михайла Рибчинського та Миколи Цемкало — прихистила селянка Марія Лангталер.
Подвиг без награды. Мать нацистских солдат спасла советских офицеров история,нацисты
Полонені радянські офіцери блоку № 20 у Маутхаузені. Фото: з архіву музею Маутхаузена
— Росіяни серед білого дня постукали у двері, — розповідає донька Марії, 84-річна Ганна Хакль, якій на момент подій було 14 років. — Попросили дати їм їсти. Я питала після: чому полонені наважилися зайти в наш будинок, коли всі люди навколо просто збожеволіли? Вони відповіли: «Ми заглянули у вікно, у вас на стіні немає портрета Гітлера». Мати сказала батькові: «Давай допоможемо цим людям». Папа злякався: «Ти що, Маріє! Сусіди і друзі донесуть на нас!» Мама відповіла: «Бути може, тоді Бог залишить в живих наших синів».
Подвиг без награды. Мать нацистских солдат спасла советских офицеров история,нацисты
На знімку (другий ряд, крайні зліва і справа) Михайло Рибчинський і Микола Цемкало, дівчинка-підліток посередині — Ганна Хакль, у першому ряду крайня зліва — Марія Лангталер, поруч з нею її чоловік. Фото: з архіву музею Маутхаузена
Спочатку полонених заховали серед сіна, однак вранці на сінник прибув загін СС і переворошил суху траву багнетами. Рибчинському і Цемкало пощастило — леза дивом їх не зачепили. Через добу есесівці повернулися з вівчарками, але Марія повела в’язнів Маутхаузена в комірчину на горищі. Попросивши у чоловіка тютюн, вона розсипала його по підлозі… Собаки не змогли взяти слід. Після цього довгих 3 місяці офіцери переховувались у неї вдома на хуторі Винден, і з кожним днем була все страшніше: співробітники гестапо постійно стратили зрадників з місцевого населення. Радянські війська вже взяли Берлін, а Марія Лангталер, лягаючи спати, не знала, що станеться завтра. 2 травня 1945 р. поруч з її будинком повісили «зрадника»: бідолашний старий заїкнувся, що, раз Гітлер мертвий, треба здаватися.
Подвиг без награды. Мать нацистских солдат спасла советских офицеров история,нацисты
Будинок, де ховались наші офіцери. Фото: з архіву музею Маутхаузена
— Я сама не знаю, звідки в мами взялося таке самовладання, — говорить Ганна Хакль. — Одного разу до нас зайшла тітка і здивувалася: «Навіщо ви відкладаєте хліб, для кого? Вам же самим їсти нічого!» Мати повідомила, що сушить сухарі в дорогу: «Бомблять — раптом доведеться переїхати…» В інший раз сусід подивився на стелю і сказав: «Там щось поскрипує, немов хтось ходить…» Мама розсміялася і відповіла: «Та ти чого, це всього лише голуби!» Рано вранці 5 травня 1945 р. до нас на хутір прийшли американські війська, і частини volkssturm розбіглися. Мама одягла білу сукню, піднялася на горище і сказала російською: «Діти мої, ви їдете додому». І заплакала.
Збожеволілі від крові
Коли я розмовляв з мешканцями сіл навколо Маутхаузена, вони зізнавалися: їм соромно за страшні звірства, які створили їх діди та баби. Тоді селяни знущально прозвали різанину «Мюльфиртельская полювання на зайців». Наших полонених сотнями забивали на смерть збожеволілі від крові «мирні громадяни»… Тільки в 80-90‑ті рр. про цю страшну трагедію в Австрії почали говорити — зняли фільм, вийшли книги «Лютневі тіні» і «Тебе чекає мати». У 2001 р. з допомогою організації Соціалістичної молоді Австрії в селі Рід-ін-дер-Ридмаркт встановили пам’ятник загиблим радянським в’язням. На гранітній стелі зображені палички — 419, з числа втікачів. Майже всі закреслені — лише 11 цілі. Крім фрау Лангталер російських ризикнули сховати в хлівах для худоби «остарбайтери» з поляків і білорусів.
На жаль, Марія Лангталер померла незабаром після війни, а ось врятовані нею люди прожили довге життя. Микола Цемкало помер у 2003-му, Михайло Рибчинський пережив його на 5 років, виростивши онуків. Дочка Марії, 84-річна Ганна Хакль, досі виступає з лекціями про події «кривавого лютого». На жаль, Марія Лангталер не отримала жодної винагороди за свій подвиг від уряду СРСР, хоча в Ізраїлі німців, прятавших під час війни євреїв, нагороджують орденами і званням «праведника». Так і у нас ця страшна різанина мало кому відома: до пам’ятника в Рід-ін-дер-Ридмаркт майже не покладають квітів, всі жалобні заходи проходять у Маутхаузені. Але знаєте, що тут головне? Всі четверо синів Марії Лангталер згодом повернулися з Східного фронту живими — ніби в подяку за добрі справи цієї жінки. Ось це, мабуть, і є саме звичайне, але в той же час справжнє диво…
Георгій Зотов