Хорошим тоном у мене стає починати статтю з ленінської цитати. Щоб не було обвинениq в вырванности з контексту, процитувати повністю, від першого рядка до останньої:
27 жовтня 1921 р.
Дорогий товариш Бела Кун!
Повертаю рукопис. Робота жалюгідна. Мені доводилося дуже часто робити позначку: «Нісенітниця». Дуже коротко? Може бути, але у мене немає часу виправляти всяку дурість. На кожному кроці нісенітниця.
Я повинен рішуче протестувати проти того, щоб цивілізовані західно-європейці наслідували методів полуварваров росіян.
Хочуть передати публіці «всю мова», а передають дурниці, нісенітницю, плутанину. Я рішуче знімаю з себе всяку відповідальність за це.
Давайте переказ загального змісту мови: це буде європейська, а не азіатська робота.
З комуністичним привітом Ленін.
Коли мене запально запитують «Чим вам не подобається Ленін? – відповідаю – ось саме цим. Якщо з його риторики, що плавно переходить у програмні установки, прибрати русофобію, як це зробив Сталін, все інше більш-менш прийнятно і в усякому разі відповідає поточному моменту.
До революції постійне педалювання Леніним проблеми великоросійського шовінізму цілком можна пояснити боротьбою за популярність на лівому фланзі, де РСДРП аж ніяк не була №1.
Центральні та найбільш населені губернії Росії були щільно окучены есерами, які своїм гаслом соціалізації землі завоювали симпатії найбільшої частини населення – селянської. А ось на національні окраїни есерів чомусь не вистачило, чим і скористався Ілліч, почав відчайдушно загравати з місцевими сепаратистами й русофобами.
Тут слова Леніна про великороссах-угнетателях знайшли свого вдячного слухача. Слухача настільки вдячного, уважного, добре пам’ятає потрібні слова, що вже в кінці 80х, дозволивши собі в ризькому міськкомі КПРС уїдливі слова на рахунок броні для нацкадров, я був присоромлений партійними працівниками і з ганьбою був відправлений вчити слова Леніна:
…Інтернаціоналізм з боку гноблячої або так званої «великої» нації (хоч великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великий держиморда) повинен полягати не тільки в дотриманні формальної рівності націй, але і в такій нерівності, яка відшкодовувала б з боку нації гноблячої, нації великої, ту нерівність, яка складається в житті фактично. — Ленін.В.І. с. 360 (До питання про національності або про «автономізацію» // ПСЗ. Т. 45. С. 356-362). http://www.uaio.ru/vil/45.htm
Не знаю, як щодо партпрацівників інших «пригнічених націй», але з точки зору комуністів Латвії, численні преференції СРСР на адресу титульного населення, бронювання за ним місць у ВУЗах і на престижних посадах, постійне підживлення за рахунок Росії і Білорусії, було невід’ємним і найважливішим завоюванням Жовтневої революції.
Повертаючись до Леніна визнаю, що його тактика загравання з сепаратистами-націоналістами принесла свої плоди і саме завдяки такій тактиці в 1917м році більшовики отримали в якості союзників строкаті, але досить боєздатні національні підрозділи з латишів, китайців, угорців і інших пригноблених націй, дуже якісно мотивованих на знищення ненависних «великоросійських шовіністів» Загальне число інтернаціональних формувань, з’явилися з 1917 по 1922 роки, становила близько 370, а загальна кількість іноземних громадян, які воювали на боці більшовиків перевищило 250 000 чоловік.
Але ось революція і громадянська війна завершилася. Здавалося б, можна й поміняти тактику. Однак Ілліча вже безупинно несло на русофобської хвилі, що послужило причиною одного з найбільш серйозних конфліктів зі Сталіним, який підготував Проект резолюції про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», де запропонував немислиме:
“Визнати доцільним формальний вступ незалежних Радянських республік: України, Білорусії, Азербайджану, Грузії і Вірменії до складу РРФСР…»
Сталін не обмежився тільки поданням Леніну проекту, але і надіслав спеціальне лист, детально аргументирующее кожен пункт плану і в принциповому ключі обосновывавший необхідність прийняття саме такого рішення.
Зокрема він писав:
«Тов. Ленін! Ми прийшли до такого стану, коли наявний порядок відносин між центром і околицями, тобто відсутність будь-якого порядку і повний хаос, стають нестерпними, створюють конфлікти, образи і роздратування, перетворюють на фікцію т. н. єдину федеративну народне господарство, гальмують і паралізують будь-яку господарську діяльність у загальноросійському масштабі…
… За чотири роки Громадянської війни, коли ми через інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, крім своєї волі, справжніх і послідовних соціал-независимцев, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і расценивающих втручання Цека РКП як обман і лицемірство з боку Москви…
Якщо ми тепер не будемо намагатися пристосувати форму взаємовідносин між центром і околицями до фактичних взаємин, в силу яких околиці в основному безумовно повинні підкорятися центру, тобто якщо ми тепер не замінимо формальну (фіктивну) незалежність формальної (і разом з тим реальної) автономією, то через рік буде незрівнянно важче відстояти фактичну єдність радянських республік.
Зараз мова йде про те, як би не «образити» націоналів; через рік, ймовірно, мова піде про те, як би не викликати розкол в партії на цьому ґрунті, бо «національна» стихія працює на околицях не на користь єдності радянських республік, а формальна незалежність сприяє цій роботі.» На закінчення Сталін пише: «Більшість членів комісії за автономизацию, серед них і т. Сокольників».
І тут Ленін обурився! Його дітище — самоопределившиеся нації, тільки що вирвалися з «тюрми народів», якийсь грузин хоче запхати назад у підпорядкування до ненависним «великоросійським шовіністам». Ніколи! Ніколи не бувати більше у складі Росії цим ніжним і пухнастим звірятка…
«28 вересня 1922 р.
Каменєв: Ілліч зібрався на війну на захист незалежності. Пропонує мені побачитися з грузинами. Відмовляється навіть від вчорашніх поправок. Дзвонила Марія Іллівна.
Сталін: Потрібна, по-моєму, твердість проти Ілліча. Якщо пара грузинських меншовиків впливає на грузинських комуністів, а останні на Ілліча, то питається — причому тут «незалежність»?
Каменєв: Думаю, раз Володимир Ілліч наполягає, гірше буде чинити опір.
Сталін: Не знаю. Нехай робить на свій розсуд»…
Начебто Сталін здався і махнув рукою, не бажаючи зв’язуватися з склочним соратником. Однак вождю вже потрапила шлея під мантію.
Інстинкт політичного бійця підказував йому необхідність негайного нанесення по Сталіну чергового потужного удару, який, як, мабуть, розраховував Ленін, остаточно виб’є Сталіна з сідла і політично дискредитує його. Оскільки такі серйозні політичні помилки і прорахунки в галузі національної політики взагалі ставили під питання партійний авторитет і становище Сталіна в керівництві. Таким ударом стало відоме лист Леніна «До питання про національності або про «автономізацію»», частина з якого я процитував вище.
Ленін намагався розгорнути наступ на Сталіна не тільки в області національної політики. У ряді інших статей — «Краще менше, та краще», «Як нам реорганізувати Рабкрін» та ін. — Ленін піддав нищівній, прямо нищівній критиці роботу наркомату робітничо-селянської інспекції (яким з 1920 по 1922 керував Сталін), представивши його як найгірший з усіх наркоматів, у якому справи йдуть з рук геть погано.
Різко критикований і прикований до стовпа як держиморда всеросійського масштабу, Сталін повинен був, за задумом Ілліча, виглядати ще і повним дилетантом в державному управлінні.
СРСР був у результаті побудований строго по ленінських лекалами. Будь у Леніна краще зі здоров’ям, він може і дотиснув б Сталіна, викинувши його з партії і уряду, однак саме в цей час вождя розбив черговий удар, від якого він так і не оговтався.
СРСР пережив свого проектувальника всього на 70 років, розвалившись якраз по межах національних республік, незалежність яких так захищав Ілліч. У суперечці «хто був правий», точки на i поставили нацмены, які, вирвавшись вже з радянської «тюрми народів», кинулися громити і зносити пам’ятники Головному захиснику «пригноблених націй від великоросійського шовінізму».
Комуністичне партійне керівництво (не)братніх республік, хутко змінивши інтернаціональні маски на націоналістичні, продовжує творчо використовувати заповіти Ілліча, принижуючи російську мову, іншими способами винахідливо закріплюючи нерівність «великоросійських шовіністів» по відношенню до прибалтів, азіатам, кавказців та інших «пригнобленим» в’язнів «тюрми народів»
І лише деякі «полуварвары» (цитата Леніна) відчайдушно захищають право йти далі «єдино правильною, тому що вірною» дорогою до щастя всіх націй за російський рахунок.
Сергій Васильєв
