Згадав пару випадків з практики. Тонкощів і деталей симптоматики приводити не буду, та й не вони тут цікаві. Цікаво те, що одного і того ж пацієнта дивилися (не відразу, ясна річ, а з деяким інтервалом) спочатку наші колеги, потім професора з Самари, потім з Пензи, а потім людина самостійно їздив здатися професорам з Москви. І що в результаті? А в результаті кожен раз діагноз встановлювався абсолютно різний. І навіть у тому, як трактувалися симптоми, не кажучи вже самому основному захворюванні, колеги люто мали кожен свою точку зору.
При цьому, крім огляду та бесіди, людина проходив і перепроходил різні психологічні тести, робив МРТ, ЕЕГ. І все одно виходило, як у тому анекдоті: наш крокодил, як хочемо, так і вимірюємо. Більш ніж упевнений, що, покажи такої людини, наприклад, колегам з США і Західної Європи — і отримаєш ще два несхожих діагнозу.
Тут напевно зрадіють і злобно потруть липкі долоні прихильники антипсихіатрії: ага, мовляв, ось доктор сам і зізнався! Виходить, що психіатрія як наука не стоїть і гроша ламаного! І справді, навіть досвідчених клінічних психологів, які проводять тести з нашими пацієнтами, дуже часто лякає, бентежить і ставить у глухий кут (хоча про себе і у вузькому колі вони кажуть коротше і яскравіше) той факт, що навіть роками відпрацьовані методики — той же профіль СМІЛ, наприклад, можуть трактуватися по-різному, навіть при однаковому результаті. А вже про інтерпретацію відповідей по тесту Роршаха я взагалі мовчу. І той же MMPI може бути завалений дуже розумним, практично геніальним людиною, в той час як який-небудь конституціонально дурний, але підготовлений особливим чином товариш покаже дуже непогані результати. Читав не так давно статтю одного з клінічних психологів на цю тему, дуже рекомендую.
Так у чому ж справа? Чому, якщо порівняти з іншими медичними напрямками, психіатрія має такі люфти в діагностиці? Відповім так. Вся справа в тому, що в порівнянні з цими самими іншими медичними напрямками, психіатрія — наймолодша з наук. Просто та ж хірургія, кардіологія, пульмонологія (список можна довго продовжувати) встигли просунутися у своєму зборі фактів, їх аналізі та переходу до підтвердження теорії практикою трохи далі.
До речі, інфекціоністів в цьому плані пощастило, мабуть, більше за всіх. Але і вони колись так само, як і ми, йшли навпомацки. І теорії, і припущення про розвиток тієї ж, наприклад, малярії, висували найфантастичніші. Коли зробили перший мікроскоп? А коли здогадалися пристосувати його для вивчення збудників інфекційних хвороб? А коли відкрили пеніцилін? Адже, якщо вдуматися, то все не так вже й давно відбувалося. Зате тепер інфекційні хвороби — дисципліна ледве чи не сама струнка і чітка: є причина, є механізм її впливу на людину, є клінічна картина. І є (у багатьох випадках) спосіб усунути цю причину. Краса! І то інфекціоністи зізнаються, що в досить великому відсотку випадків вони просто не знають, від чого ж насправді лікують: дуже багатий і різноманітний мікробіологічний світ.
З психіатрією все вийшло складніше. Вже дуже тонко те, що треба б дослідити. Спочатку думали, що душа. І божевілля то боги насилають, то демони оволодівають людиною. Потім здогадалися, що все-таки в мозку щось відбувається. І що ж ламається. Але як подивитися? Розтин покаже, що пацієнт помер від розтину. Та й посмертно виходило не особливо інформативно: вже дуже швидко з мозком відбуваються після смерті необоротні зміни. Ну так мало того: навіть докладні мікроскопічні дослідження зрізів не давали розуміння того, чим же відрізняється один і той же ділянку мозку у здорової людини і у хворого. Найчастіше, за винятком окремих випадків з грубими ушкодженнями.
Так, зараз можна подивитися на ЕЕГ, МРТ, ПЕТ — але результати залишаються занадто загальними, щоб про щось предметно тлумачити. Ледве-ледве, на рівні розпливчастих образів, навчилися читати картинки в районі зорової кори — і то в результаті складних методик, в парі НДІ. А вже підслухати або підглянути галюцинації, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти, нарешті, що ж це насправді — на жаль.
Немає поки, на жаль, тих методик, які могли б чітко вловити і записати процес. А раз немає — доводиться користуватися, по-старому, спостереженням за зовнішніми проявами, як у тій же терапії, хірургії і у інфекціоністів на зорі їх становлення. Адже скільки років ті ж терапевти спостерігали, пальпировали, перкутировали і аускультировали? Це потім з’явилися і прилади, і аналізи стали інформативними. Зараз ми йдемо поки ще тим шляхом, яким вони йшли років сто тому. Спостерігаємо, зіставляємо з баченим раніше, робимо висновки. І нерідко не сходимося в думках з приводу того, що ж бачимо — адже навіть тести, мало того, що не дають повної картини, інтерпретуються по-різному. І діємо не на причину, а на зовнішні прояви — теж як вміємо. Добре, що з’явилися антидепресанти, нейролептики, анксіолітики та інше, що дозволило, нарешті, не тримати пацієнтів у стінах наших установ постійно (я маю на увазі, з важкими хронічними психічними захворюваннями). Вже великий крок.
Наступний прорив станеться, повторюся, коли ми навчимося бачити, що ж саме відбувається, наприклад, при тій же депресії. Як виглядають і де конкретно в мозку генеруються галюцинації. Яку ділянку продукує маячні думки. Ну це так, образно. А головне — що дає цей збій в роботі. Ось тоді і буде зроблений наступний важливий крок — крок до роботу з причиною, а не з викликаними нею симптомами.
А поки, вибачте, діагностуємо і лікуємо, як уміємо.
