Рівно п’ять років тому, 26 травня 2014 року, в Донецьк прийшла війна. І сьогодні від красивого і квітучого трояндами і каштанами центру міста до развороченных снарядами прифронтових околиць можна за 10-15 хвилин доїхати на громадському транспорті. Кореспондент Царгорода пройшов від району Донецького аеропорту до «2-й майданчик» на виїзді з міста в бік Пісок і своїми очима побачив, як виживають під безперервним обстрілом мирні люди
Автор:
Павленко Дмитро
Гості Донецька, як правило, вражені красою та чистотою прифронтового міста. Якщо обмежитися відвідуванням центру і віддалених від передової районів, то цілком можна і не помітити, що зовсім поруч вже п’ять років триває справжня війна. За межами так званих «сірих» і «червоних» зон про неї нагадує хіба що комендантська година з 23:00 до 5:00 ранку і віддалена канонада, яка особливо добре чути в темний час доби.
Однак різкий контраст у порівнянні з чистим і доглянутим центром міста з його численними кафе, ресторанами і розважальними закладами на квітучому бульварі Пушкіна представляють прифронтові околиці міста, мешканці яких, як і раніше, значну частину часу перебувають у підвалах. І сьогодні ми проведемо для наших читачів «екскурсію» по одному з таких районів Донецька, де тиша вселяє набагато більше тривоги, ніж її відсутність, де, незважаючи на підписані в Мінську «весняні», «хлібні», «шкільні» і їм подібні перемир’я, будь затишшя – це всього лише провісником неминучої бурі. І він розташований всього в 7-8 кілометрів від багатолюдного та сяючого центру. Дуже незначну відстань, чи не правда?
Вирушаємо від самого центру Донецька – площі Леніна – по головній вулиці Артема у бік залізничного вокзалу. Приблизно через 4,5 км ми впираємося в Шахтарську площа, де встановлено один із символів міста – пам’ятник «Слава шахтарській праці». Чавунна скульптура зображує гірника, тримаючи у витягнутій руці видобуте вугілля (в народі пам’ятник називають ще «мужик з каменем»). Минувши невелику одноверху Воскресенську церкву і красивий 25-поверховий бізнес-центр «Північний», зведений за кілька років до війни на місці знесеного Північного автовокзалу, звертаємо направо, на Київський проспект. Ця міська магістраль веде нас до Донецькому аеропорту, який став одним з ключових об’єктів протистояння в 2014-2015 роках. Кровопролитна битва за перетворену в руїни повітряну гавань Донбасу стало символом цієї безглуздої і жорстокої війни, якої поки немає ні кінця, ні краю.
Зруйнований новий термінал аеропорту в Донецьку. Фото автора
Приблизно через 2,5 км ми доходимо до Путиловки. Цей колись невеликий робочий селище на північній околиці Юзівки, заснований при Артилерійських заводах (нині – завод «Точмаш») Російського суспільства в 1916 році і отримав свою назву за аналогією з тодішнім флагманом вітчизняної військової промисловості – Путиловским заводом Петрограда, сьогодні є найбільш наближеним до центру Донецька прифронтовим районом міста. В зоні перетину Київського Партизанського проспектів знаходиться кінцева зупинка міського транспорту. Така вже особливість Донецька – з спокійного центру міста з квітучими на бульварах трояндами і дзюркотливими фонтанами до прифронтових околиць, де бахи і тріск стрілецької зброї вже стали звичним фоном, можна доїхати за 15 хвилин на тролейбусі, трамваї чи автобусі.
Далі тягнеться вервечка сильно пошкоджених обстрілом житлових будинків, в яких, незважаючи ні на що, продовжують жити люди. При цьому чим ближче до вечора, тим важче зустріти людей на вулиці.
Зруйнований Путиловський міст. Фото автора
І ось перед нами Путиловський міст. Це споруда, связывавшее основну частину шахтарської столиці з аеропортом, було частково зруйновано в січні 2015 року, щоб уникнути прориву в Донецьк українських танків, які намагалися взяти реванш за розгром «кіборгів» в новому терміналі. До недавнього часу перед мостом перебував блокпост, де військові ДНР перевіряли машини. І це не випадково. Перед обрушенным прольотом дорога йде направо на Ясиноватское шосе, яке веде прямо на передову – в авдеевскую промзону.
За Ясиноватскому шосе, оминаючи розв’язку, можна об’їхати підірваний міст і потрапити в Жовтневий – колись елітне селище між залізничним вокзалом і аеропортом, де народився і виріс відомий донецький олігарх Рінат Ахметов. В ході бойових дій Жовтневий був зруйнований. Незважаючи на те, що значна частина жителів повернулася, деякі частково відновили свої будинки, він залишається в зоні перманентних обстрілу з боку українських збройних формувань.
Селище Жовтневе. Фото автора
Дорога від мосту у напрямку до аеропорту (тепер, на жаль, вже колишньому) як і раніше всіяна уламками, хвостовиками мінометних мін і снарядами артилерії і «градів». Там, де ще п’ять років тому вирувало життя, працювали численні автозаправки, кафе і автосервіси, після війни залишилися лише руїни і буяння весняної природи, яка поступово забирає покинуту людьми і напхану смертоносним металом землю.
Із-за близькості до передової і постійних обстрілів проведення ретельного розмінування та відновлення інфраструктури не представляється можливим. А про небезпеку то і справа нагадують встановлені таблички з написом «Міни».
Біля узбіччя дороги встановлений простий хрест в пам’ять про ополченцах, загиблих в боях за Донецький аеропорт. Рівно п’ять років тому, 26 травня 2014 року під час першого штурму повітряної гавані на цьому місці був розстріляний один з «Камазів» з російськими добровольцями з групи «Іскра». Загинули кілька десятків людей.
Пам’ятний хрест на місці розстріляного «Камазу» по дорозі в Донецький аеропорт. Фото автора
Справжнім пам’ятником безглуздою і кривавої бійні є зруйнована дев’ятиповерхівка за адресою: вулиця Злітна, 11а. В період бойових дій за аеропорт «дев’ятці» вели запеклий вогонь українські військові, в результаті чого вцілілих квартир в ній не залишилося. Про те, що раніше в цьому багатоквартирному будинку вирувало життя, свідчать лише деякі залишені колишніми мешканцями серед руїн предмети побуту. Втім, як розповіли Цесарограда місцеві жителі, до недавнього часу в одній із квартир (точніше, в тому, що від неї залишилося) проживала одна літня жінка. Однак застати її на місці нам не вдалося.
Зруйнована дев’ятиповерхівка. Фото автора
Від «дев’ятки» прямуємо до вулиці Стратонавтів. На цій пролягає через приватний сектор магістралі з працею можна знайти неушкоджений і повністю вцілілий житловий будинок. Про довоєнне життя нагадують лише залишки контактної лінії тролейбуса. У той же час, незважаючи на безперервні обстріли, люди, будинки яких підлягають відновленню, повертаються і ремонтують своє житло.
На вулиці Стратонавтів розташовані два кладовища. На карті Донецька вони позначені як Ігнатівське і Новогнатівське. Обидва цвинтаря сильно постраждали в результаті обстрілу. Відвідування їх як і раніше являє загрозу для життя людини через наявність снарядів, що не розірвалися. Це зазначено в офіційних рекомендаціях МНС до громадян з проханням утриматися від відвідування цих кладовищ у поминальні дні.
Новогнатівське (Иверское) кладовище розташоване в декількох сотнях метрів від будівлі нового терміналу Донецького аеропорту та злітної смуги, за якої як і раніше знаходяться позиції українських військових. При цвинтарному храмі на честь Іверської ікони Божої Матері в 2001 році подвижником Донецької єпархії схиархімандритом Зосимою було відкрито Свято-Іверський жіночий монастир. До війни обитель прославилася тим, що в ній знаходилася привезена з Афону чудотворна ікона Іверської Божої Матері. В ході боїв за аеропорт у 2014-2015 роках став духовною фортецею захисників Донбасу монастир був цілеспрямовано зруйнований вогнем української артилерії.
Свято-Іверський жіночий монастир. Фото автора
Зараз, незважаючи на хоч і менш інтенсивні, але продовжуються обстріли, обитель відроджується. За святковим і вихідним дням в ній проводяться служби, які збирають сотні віруючих. Це при тому, що в будь-яку хвилину може розпочатися обстріл.
Наступною метою нашої поїздки прифронтовим Київським і Куйбышевскому районах столиці ДНР стала так звана «2-я майданчик», розташована між шахтою «Жовтневої» і зруйнованим українськими обстрілом Донецьким казенним заводом хімічних виробів (ДКЗХИ). Після перетину з проспектом Маршала Жукова постапокаліптична вулиця Стратонавтів критично зближується з передовими позиціями. А там, де вона впирається в Красноармійське шосе (магістраль, що веде в напрямку до Дніпропетровську), до війни перебував «Вольво-центр», район якого став важливим вузлом оборони столиці Донбасу після того як в липні 2014 року ополченці змушені були відступити з Карлівки, Первомайського, а потім і з Пісок.
Приблизно в півкілометра від «Вольво-центру» починається «2-я майданчик». Але так як найкоротший шлях туди пролягає в буквальному сенсі на передовій, і проїзд закритий для цивільних, добираємось туди через Жовтневий, шахту Панфиловскую і «1-й майданчик», минаючи по дорозі зруйнований Західний автовокзал.
Руїни Західного автовокзалу. Фото автора
На «2-й майданчик», де кілька багатоповерхівок сусідять з приватним сектором, навіть вдень почути тишу – велика рідкість. Тим не менш, у цьому районі продовжують жити мирні люди.
Я вважаю їх чи що, – відповідає на питання про обстріл місцевий житель Олексій Венедиктович Демидов. – Сюди постійно прилітає. Ми вже звикли до цього.
Житель Донецька Олексій Демидов. Фото автора
Чоловік запрошує гостей до себе за стіл. Ми пропускаємо по чарці горілки, закушуємо свіжими редискою і цибулею з хазяйського городу. «Немає ніякої гарантії, що зараз до мене в город не прилетить міна, і ви теж разом зі мною поряд не ляжете», – додав співрозмовник.
За словами місцевих жителів, обстріли трапляються регулярно. Українські карателі стріляють в основному з мінометів, легкої бронетехніки, АГС та стрілецької зброї. А в 2014 році по цьому району Україна била навіть з «Точки-У». Часто кулі свистять прямо над головами людей, які намагаються вижити за рахунок городів.
Вирощуємо, що можемо. Виживаємо лише за рахунок городу. Пенсія маленька – 2000 рублів,
– розповіла 78-річна Валентина Григорівна Журавльова.
Працюємо на городі, а коли починається обстріл, ховаємося в підвал, – вставляє її дочка Тетяна. – І це відбувається майже щодня.
Дочка Валентини Журавльової Тетяна. Фото автора
До передової від добротного, але сильно січеного осколками будинку Журавлевых – близько 500 метрів. За найближчою посадкою вже Піски, які видно, коли виходиш на закрите для проїзду і занедбане Красноармійське шосе (фото). Там позиції української армії.
Мені три роки було, коли війна (Велика Вітчизняна) почалася, – продовжує Валентина Григорівна. – Ми, діти війни, багато чого пережили, але такої пристрасті, як зараз, не бачили.
За словами Тетяни, самі вони родом з Курська. У Донецьк переїхали в 1983 році, від військового заводу отримали будинок. На питання, чи намагалися виїхати, слід проста відповідь: їхати нікуди.
«Нікуди ми звідси не дінемося, – каже брат Тетяни Віктор. – Я чотири роки на «Соловки» в Ленінському районі прожив в чужому будинку у родичів, хоча у мене своя квартира біля Західного автовокзалу. Боявся повертатися. Але ні разу не виїжджав ні на Україну, ні на Росію».
«Це мій дім, я його своїми руками побудував. Я нікуди не збираюся йти», – вставляє Олексій Венедиктович. Чоловік поділився з нами своїм потаємним бажанням:
Хочу, щоб мій будинок швидше повернулися дружина, син, і ми тут будемо працювати.
Тетяна проводить нас до зарослого бур’яном покинутого сусіднього будинку, де стоїть розбита «Мазда». За словами жінки, господар дивом залишився живий під час страшного обстрілу і більше не з’являвся:
«Ми сусіда звідси вивозили. На Бакинських (площа Бакинських комісарів) висадили його. І він плакав, мужик плакав, що врятувався. (Снаряди) лягали рівно по кілька штук».
Майбутнього в одній державі з Україною жителі «2-й майданчик» не бачать. Великий сумнів і недовіру прослизає у відповіді на питання про те, чи зможе зупинити війну новий президент Володимир Зеленський. Люди хочуть тільки одного – щоб Україна залишила їх у спокої.
«Вони вже нас задовбали. Кожен раз в парламенті лаються за російську мову. Що ми їм робимо? Ми їм не заважаємо. Жили б собі і все. Нехай йдуть з Пісок. Ми хочемо мирно жити в своїх будинках», – каже Валентина Григорівна.
«Дуже любимо і чекаємо Росію. Дай Бог Путіну здоров’я і терпіння!» – продовжує Тетяна.
Ще одне бажання мирних донеччан – як можна швидше отримати російський паспорт. Єдина проблема – великі черги на оформлення громадянства і необхідність сплати зборів, на які просто не вистачає грошей.
Ми будемо брати паспорти. Але зараз дуже довго стояти в черзі. Я вже не вистою. Та й пенсії не вистачає, щоб заплатити за кожен папірець. Віддаси гроші, а на що купувати ліки? А вони потрібні щодня,
– зітхає Валентина Григорівна.
Залишаємо «2-й майданчик» з дуже важким почуттям. Адже ці привітні і привітні люди залишаються там, і ніхто не знає, що станеться завтра. І ніби на прощання нам неподалік, на Пісках, починає вибивати свою смертельну дріб кулемет. Панував увесь день затишшя змінюється вечірнім «концертом». І так – протягом останніх п’яти років. І кінця і краю цьому поки що, на жаль, не видно.
